Після грози

На хмару хмара для краси

Ще наставляє чорні роги,

Та вже у голосі грози

Немає гніву ні на кого.

Аж ось веселка над селом

У небі грає-розквітає,

Вона барвистим рукавом

Із річки воду набирає.

З водою разом і лини,

Лящі у небо піднімаються,-

Мабуть, по райдузі вони

У тихий рай переселяються.

Слідом за ними по дузі

Вусатий рак повзе до раю.

А щуку-злюку з рогозів

Гріхи до раю не пускають.

Поглянув рак на комиші,

Клешнею річці помолився:

«Так легко в мене на душі,

Немов я знову народився».

Ліс

Шумить верхами буйний ліс – 

Дуби, берези, буки.

Співає сойка, свище дрізд

І воркотять голубки.

Стрибає білка по верхах,

Дітей зозуля кличе.

Вітрець шепоче в галузках,

В ярку потік мужиче.

Цілує сонечко листки

У ніжній, теплій ласці,

Гриби наділи шапочки

Так само, як у казці.

Картина человеческой жизни

Лишь только на этот свет Бог человека выводит,

Лет до шестнадцати, приметь, чем он занимается:

Бодрое воспитание тут для разных увидишь.

Найдешь баловство, удовольствия, разные игры.

Потом, набрав разума и силы,

Учится ремеслам мальчонка милый

Следующие столько же лет, к чему имеет охоту.

Как и там, видишь, тут — разные дела.

Третье 16-летие полно забот —

Искать пропитание предстоит каждому от своей работы.

В это время, кто хочет, о спасении души заботиться может,

Подчиняйся законам и старшим, мил друг.

Сорок восемь лет когда уж минует,

В четвертом 16-летии, как пример свету,

Смело своими познаниями с другими делятся,

Что в труде обретено, молодым предлагают.

Как шестьдесят четыре уж наступило,

Ходи на трех ногах, ибо уж мало силы.

Голова тут тяжела, ручьи из глаз льются,

Не влачись, а сядь при теплом камине.

Есть ли что у тебя — употребляй, да помни о могиле.

В ней отдохнешь, скоро конец тебе будет.

Пять раз по шестнадцать лет — конец века,

На что после того надеяться человеку?

Прах ты есть, стало быть, в прах будешь обращен,

Рухнешь, будь ты хоть как кедр высок.

Скипетры, обряды, замки и тиары,

Смотри, конец имеют. Твой конец — катафалк

На лентяя

Напрасно, лентяй, спешишь ты к столу,

       Ибо не хочешь трудиться вместе с другими.

Муравей — букашка, а погляди, как работает —

       Целое лето пищу себе заготовляет:

Рано запасает, знать, в пример тебе,

       Чтоб, не ленясь, ты готовил что-либо себе.

Один другому взаимно помогает,

       Тебя любви к ближнему тем научает.

Зернышко вынутое, чтоб не проросло,

       Обгрызет, поучая тебя не возноситься

Сердцем своим от добрых дел, но смиряться,

       Доброты в себе не зная нисколько.

Узкая его стежка учит, что надо

       Узкой дорогой идти к сияющему небу.

Землю выбрасывает из гнездышка, знать, для того,

       Чтоб земные дела вымел ты из сердца своего.

Таким образом, вот тебе пример, на него равняйся,

       В ежедневной работе, как муравей, пребывай,

Если не хочешь в нищете оказаться вечной

       Вместо постоянного блаженства на небе.

ВОЗДЕРЖАНИЕ

Воздержание аще безмерно храниши,

Множицею души ти вред велий твориши:

Плоти бо изнемогшей ум не добр бывает, —

Разсуждение в меру вся да устрояет.

Уне есть мерно по вся дни вкушати,

Нежели долго от пищ ся держати:

Пост бо безмерный силу истребляет,

Дух уныния и печаль раждает.

ЖАБЫ ПОСЛУШЛИВЫЯ

Брат некий в обители смиренно живяше

И без прекословия началных слушаше.

Тамо близ бяше блато, во немже живяху

Многи жабы и воплем своим досаждаху

Молящимся иноком. Такожде случися

Жабам кричати, егда жертва приносися.

Начальник, не претерпев, инока послаше,

Да велит им молчати ему завещаше.

Се же рече смеяся, а брат послушливый,

Вправду посланна себе быти помысливый,

Иде к жабам и рече: «Именем Христовым

Завещаю вам, жабы, не быти таковым.

Престаните отселе досадно кричати!»

Оттоле гласа тамо жаб не бе слышати.

Ныне же человеци во церкви стояще,

Молбы си при безкровной жертве приносяще,

Многим глаголанием досады творяют.

Речеши ли молчати, никако слушают,

Еще огорчившеся, хулят иерея,

Обличения злобы не любят своея.

Наипаче сокочут* язычныя бабы,

Досаждающе паче, неже овы жабы.

Тщитеся убо, бабы, жабы подражати,

Во время жертв духовных глас свой удержати.

КУПЕЦТВО

Чин купецкий без греха едва может быти,

На многи бо я злобы, враг обыче лстити;

Изряднее лакомство в купцех обитает,

Еже в многая грехи оны убеждает.

Вопервых, всякий купец усердно желает,

Малоценно да купит, драго да продает.

Грех же есть велий драгость велию творити,

Малый прибыток леть* есть без греха стройти.

Вторый грех в купцех часто есть лживое слово,

Еже ближняго в вещех прелстити готово.

Третий есть клятва во лжу, а та умножённа,

Паче песка на брезе морстем положённа.

Четвертый грех татбою излише бывает,

Таже в мире в мерилех часто ся свершает, —

бо они купуют во меру велику,

А внегда продаяти — ставят не толику;

Инии аще меру и праву имеют,

Но неправо мерити вся вещы умеют;

Инии хитростию вещы отягчают,

Мочаще я, неции худыя мешают.

А вся сия без греха немощна суть быти,

Яко Бог возбраняет сих лукавств творити.

Пятый есть грех: неции лихоимство деют,

Егда цену болшити за время умеют.

Елма* бо мзды чрез время неко ожидают,

Тогда цену вящшую в куплях поставляют.

Шестый грех, егда куплю являют  благую,

Потом лестно ставляют ину вещь худую.

Седмый грех, яко порок вещы сокрывают,

Вещь худшую за добру купующым дают.

Осмый — яко темная места устрояют,

Да худыми куплями ближния прелщают,

Да во темности порок купли не узрится,

И тако давый сребро в купли да прелстится.

О, сынове тмы люты! Что сия творите?

Летяще ближния вашы, сами ся морите.

В тму кромешную за тму будете ввержени,

От света присносущна вечно отлучени!

Отложите дела тмы, во свете ходите,

Да взидите на небо небесно живите!

Тече вода з-під явора

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.


Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.


Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?

Над Дніпровою сагóю 

Над Дніпровою сагóю

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без роди?ни

Та без вірної дружини,

І дружини і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: — Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся. —

Козак каже: — Погуляю

Та любую пошукаю. —

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю

Вихожаючи, співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В’ються-гнуться та співають.

Я ДИТИНА УКРАЇНСЬКА
Я дитина українська,
Вкраїнського роду,
Українці – то є назва
Славного роду.

Україна – то край славний,
Аж по Чорне Море,
Україна – то лан пишний
І степи і гори.

І як мені України
Щиро не кохати?
Мене ненька по-вкраїнські
Вчила розмовляти.

І як мені України
Щиро не любити?
Мене вчили по - вкраїнські
Господа молити.

За свій рідний край і нарід
Я Господа молю:
Зішли, Боже, Україні
І щастя і долю!

ОЙ ТИ, НЕНЬКА-УКРАЇНА
Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Я не знаю.
Чорне море, степ широкий,
Зеленi Карпати,
I пiд небом синьооким
Стежина до хати.

Ой ти, сонечко ласкаве,
Свiти Українi,
Бiльше щастя, бiльше слави
Для дочок i синiв.
Вони вчора, позавчора
На Днiпрi i в полi
Через працю, через горе
Добувались волi.

Ой тому сьогоднi треба
Нам i нашим дiтям
Пiд блакитним мирним небом
За неньку радiти.
Прикрашати, пестувати
I мiста i села,
Гарну пiсню заспiвати
Для друзiв веселих.

Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Не шукаю.
Чорне море, жовте поле,
Зеленi Карпати,
I не зможу я нiколи
Iншу покохати.

Та все ж я вірю…

І знову ніч та знову марить

Я в цьому світі мов чужа

А дума в серці ніби парить

Що мить спокуси не моя

Я усміхнусь вам і тим паче

Забуду ваші імена

І моя совість не заплаче

В мені давно її нема

Чому мені так тяжко з вами

Та йдіть до біса з вашими «мечтами»

Я мрію про таке, що вам не снилось

Та вже всі сили битись закінчились

Та все ж я вірю…палко свято вірю

що буде завтра день, що будуть мрії

що я таки не одурію

від вашого нікчемного буття

собі сама я створюю життя!

ДУША

Вне жизни, вне смерти, вне тела

Душа быть с тобой захотела.

Без страха, без срока, без меры,

За гранью надежды и веры.

Не встречи - слиянья, свеченья,

Уверовав в предназначенье,

Желал! Любил! Стремился!

На нити серебряной бился.

Но мудрая сила природы

Берегла свои правила строго.

И в спящее тело, как в сети,

Вернулась душа на рассвете.

ПІСНЯ ДЛЯ МАТЕРІ

Знову чисте сонце

Наді мною.

Віє синій березень

Весною.

Знов зі святом неньку

Я вітаю,

Щастя їй і радості

Бажаю.

Мамо люба, мамо

Наша рідна.

Вже до нас прийшла

Весна погідна.

Я найкращі квіти

Приготую,

Бо матусі завжди їх

Дарую.

Буду квіти рясно

Висівати.

Буду пісню матері

Співати.

Мамо рідна, мамо

Наша мила,

Це ж веснянка

Нас бере на крила.

БІЛЯ КОГО НАЙТЕПЛІШЕ

—  Біля сонця, — шепче поле 

І стернею небо коле.

Гріє лапки журавлів, 

Вигляда сімох вітрів.

—  Біля ватри, — мовить тато, -

Коли хочеться співати, 

Пізнавати сни землі

На пташиному крилі.

—  Біля пічки, — каже дід, -

Ні печалі, ані бід,

Хоч мороз, як лютий звір, 

Що прибіг з Карпатських гір.

—  У перині, — дума киця, -

І вуркочеться, і спиться, -

І калачиком пухнастим 

Засинає біля Насті.

— Біля мами, — кажуть діти, -

Завше радісно, як літом, 

Навіть вмитися сльозами 

Теж найкраще біля мами.

ЗАГАДКА БЕЗ КІНЦЯ

Який струмочок повсякчас

Співає ніжно коло нас?

Мамин голос.

А що солодке знаєшь ти,

Чого в крамниці не знайти?

Мамині вуста.

Яке колосся золоте

Униз вершечками росте?

Мамині руки.

Які сніги постійно йдуть,

Які сніги не розтають?

Мамина сивина.

Які дві зірки, знаєшь ти,

Завжди нам сяють з висоти?

Мамині очі. 

Які поля з кінця в кінець

Зорали сльози навпростець?

Мамине лице.

А що широке, як земля,

Та не займа чужі поля?

Мамина душа.

МАМА

Мама, мамочка, матуся,

Я до неї пригорнуся.

Вона добра і привітна,

Ніби сонце в небі, світла.

ПЕРШЕ СЛОВО

Коло, риску, закарлючку

На папері пише ручка.

Все з’єдналось загадково,

І з’явилось перше слово.

Здогадались, яке саме?

Наймиліше в світі – «мама».

ДУЖЕ ЛЮБЛЮ

Матусю, дай ручки твої поцілую,

За шийку тебе обійму

І щічки погладжу.

Ти знаєш, матусю,

Як дуже тебе я люблю!

І ти мене любиш, хоч я неслухняна,

Частенько і шкоду роблю.

Та ти все пробачиш, мене поцілуєш,

І я тебе дуже люблю!

Забута тінь

Суворий Дант, вигнанець флорентійський, Встає із темряви часів середньовічних. Як ті часи, такі й його пісні, Він їх знайшов в містичнім темнім лісі, Серед хаосу дивовижних марищ. Чий дух одважився б іти за ним блукати По тій діброві, якби там між терням Квітки барвисті вічні не цвіли? Зібрав співець мистецькою рукою Оті квітки і сплів їx у вінок, Скупав його в таємних водах Стіксу, Скропив його небесною росою І положив на раннюю могилу Вродливій Беатріче Портінарі, Що раз колись до нього усміхнулась, А в другий раз пройшла, не глянувши на нього, А в третій раз на неї він дивився, Коли вона в труні лежала нерухома. Вона була для нього наче сонце, Що світло, радощі й життя дає, Не знаючи, кому дає ті дари. І хоч зайшло те сонце променисте, Він не забув його ні в темряві понурій, Ані при хатньому багатті привітному, Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю Він не забув своєї Беатріче. Вона одна в піснях його панує, Бо в тій країні, де він жив душею, Він іншої дружини не знайшов. Він заквітчав її вінцем такої слави, Якою ні одна з жінок ще не пишалась. Безсмертна пара Данте й Беатріче, Потужна смерть не розлучила їх. Навіщо ж ти, фантазіє химерна, Мені показуєш якусь убогу постать, Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь, Мов сон зомлілої людини, – невиразна? Нема на ній вінця, ні ореолу, Її обличчя вкрите покривалом, Немов густим туманом. Хто вона? Тож ні один співець її не вславив І ні один митець не змалював; Десь там, на дні історії, глибоко Лежить про неї спогад. Хто вона? Се жінка Дантова. Другого ймення Від неї не зосталось, так, мов зроду Вона не мала власного імення. Ся жінка не була провідною зорею, Вона, як вірна тінь, пішла за тим, Хто був проводарем "Італії нещасній". Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, Вона йому багаття розпалила Серед хужої хати. І не раз Його рука, шукаючи опори, Спиралась на її плече, запевне; Їй дорога була його співецька слава, Але вона руки не простягла, Аби хоч промінь перейнять єдиний; Коли погас огонь в очах співецьких, Вона закрила їх побожною рукою. Так, вірна тінь! А де ж її життя, Де ж власна доля, радощі і горе? Історія мовчить, та в думці бачу я Багато днів смутних і самотних, Проведених в турботному чеканні, Ночей безсонних, темних, як той клопіт, І довгих, як нужда, я бачу сльози… По тих сльозах, мов по росі перлистій, Пройшла в крашу слави – Беатріче!